Ігор Резніченко: «Футболістом ти можеш не cтати, а людиною – зобов’язаний!»

Вівторок, 12 травня 2015, 12:19

Нещодавно свій 50-річний ювілей відзначив Ігор Резніченко. Людина, яка більшу частину свого життя віддала «Зірці» спочатку в якості футболіста, а потім адміністратора. Хто знає як би склалася його кар’єра, якби не прикра травма, що поставила хрест на футбольній кар’єрі. Про віхи у футбольній кар’єрі та роботі в клубі Ігор Леонідович розповів клубній прес-службі.

- Пам’ятаєте як пов’язали своє життя з футболом?
- Звичайно. Це було в 5-му класі. Проходила першість серед шкіл. Тоді проводилися змагання на призи клубу «Шкіряний м’яч». Так грали між школами де мене помітив тренер Віктор Григорович Ступак і запросив займатися футболом у секцію.

- Чим запам’ятався у Вашому житті перший тренер Віктор Григорович Ступак – один із кращих бомбардирів «Зірки» за всю її історію?
- Він і дотепер дуже уважний. Простий приклад: якщо ми тренувалися взимку, то він завжди брав із собою чай, цукор, мед… Нам радив брати з собою. Найголовніше – він робив із нас людей, тому що він часто нам читав книгу з етикету. З дитинства вчив нас в якій руці тримати ножа, виделку, хто першим повинен заходити до кінотеатру, театру чи ресторан. Це теж життєвий досвід, тому я дотепер знаю, що до ресторану першим заходить чоловік, а в кіно чи театр – жінка. Він нас цьому навчив.

- Тобто окрім безпосередньо навчанню гри у футбол він виховував вас як особистостей?
- Так, з нас він робив людей. Віктор Григорович так казав: «Футболістом ти можеш не стати, а людиною – зобов’язаний!». Культурною, порядною, ввічливою, охайною... Ця дуже хороша риса в ньому була і лишилася по сьогодні. Зараз Віктор Ступак живе у Росії (м.Туруханськ Красноярського краю – прим. автора), але іноді приїжджає до Кіровограда. Обіцяв приїхати цього літа.

- Завдяки чому вдалося Вам після служби в армії, пройшовши Афган, повернутися до «Зірки» і стати кращим бомбардиром команди у 1988 році?
- Я і в Афганістані підтримував форму. Зробив футбольне поле і тренувався у горах. Формою, м’ячами допомагав Олексій Йосипович Кацман, надсилаючи їх. Він на той час був старшим товаришем, тренером. Коли я демобілізувався, мене одразу взяли у команду «Радист», що діяла при радіозаводі. Саме такий вік був, коли я, Валерій Цепух, Павло Кілик, Сергій Степашко 21-річними хлопцями повернулися у футбол. В нас була дуже добра «банда», і ми добре виступали. Потім тодішній тренер «Зірки» Іштван Шандор побачив мене в одному з матчів та запросив у команду.

- Прикра травма поставила хрест на футбольній кар’єрі на самому злеті. Як пережили цей складний етап?
- Дуже важко. Спочатку працював у фірмі «Інтерлік», яку заснували афганці, просмалював дахи будинків, розгрівав смолу. Працював багато фізично. У той час ще їздив до Польщі, як і багато хто. Потім коли команда почала називатися «Зірка НІБАС», у команду мене через Олексія Кацмана запросив Олександр Іщенко. З Олексієм Йосиповичем ми давно були знайомі, і коли йому Іщенко запропонував роботу, то попрохав ще знайти адміністратора в команду, але щоб людина була з футболу. Вже тоді Кацман був моїм кумом, адже хрестив мого молодшого сина Ігоря. Так спочатку я поспілкувався з президентом Василем Ковальським та уклав контракт і став адміністратором.

- Сотні футболістів пройшли через Ваші руки. З багатьма зараз підтримуєте зв’язок?
- Практично з усіма. Той же Юрій Бєліченко зараз тренер, Ігор Кислов зараз у Полтаві... Всі пам’ятають, усі знають.

- Не рахували у день свого 50-річного ювілею скільки було дзвінків і привітань від колишніх гравців «Зірки»?
- Не рахував, але телефон від частих дзвінків заряджав точно. Дуже багато. Всі вітали, тим більше на сайті «Зірки» було поздоровлення…

- Чим відрізняється покоління «Зірки» 20-річної давнини в той час, коли грав і нинішній наставник команди Сергій Лавриненко, від сьогоднішніх хлопців, які відстоюють честь кіровоградського клубу?
- Нашу та й усю нинішню футбольну молодь, мені здається, треба примушувати викладатися. Нас тоді не треба було змушувати ні за які гроші, хоча зарплати, що отримували ми, не порівняти з нинішніми. Коли клуб очолював Іщенко, мотивувати гравців не треба було. Бажання було більше. Зараз його дещо менше, зараз це більше зобов’язання гравців, а тоді ми самі прагнули.

- Тобто раніше було більше бажання, а зараз переважає комерційна сторона?
- Так, і це багато в чому відображається на полі.

- Як найголовніша перемога у Вашому житті?
- Як футболісту мені було приємно, що я за друге коло забив сім м’ячів та став поряд із Сергієм Лактіоновим кращим бомбардиром, але Сергій провів повний сезон. Як адміністратор – виграти першу лігу і вийти до вищої ліги з Іщенком, а потім вдруге з Ковалем. Це те, від чого отримуєш задоволення. Коли команда підіймається рангом вище – забути таке неможливо.

- Вірите у досягнення нових висот «Зірки»?
- Впевнений! Зараз із нашим керівництвом, нашим президентом і компанією «Креатив» думаю, що ми будемо у Прем’єр-лізі.